День Української Державності – Державний архів Одеської області

Відповідно до Указу Президента України від 24 серпня 2021 року № 423/2021 «Про День Української Державності», з метою утвердження спадкоємності понад тисячолітньої історії українського державотворення, спираючись на історію української державності, яка сягає своїм корінням часів заснування міста Києва та розквіту держави за часів князя Київського Володимира Великого, засновано щорічне відзначення Дня Української Державності.

Князь Володимир – державотворець, який прийняттям у 988 році Християнства засвідчив цивілізаційний вибір Київської Русі, спадкоємцями якої є: Галицько-Волинське князівство, Українська козацька держава, Українська Народна Республіка, Західноукраїнська Народна Республіка, Українська Держава, Карпатська Україна та сучасна Україна.

Вшановуючи пам’ять та засвідчуючи повагу до діяльності Тараса Шевченка, Миколи Костомарова, Володимира Антоновича, Михайла Драгоманова, Івана Франка, Лесі Українки, Михайла Грушевського, інших видатних представників національної еліти, а також борців за державність та незалежність України, День Української Державності відзначається 28 липня – у день хрещення Київської Русі.

Історія України та державотворення.

Київська Русь – перша українська держава

Утворення цієї держави було результатом соціально-економічного та політичного розвитку слов’ян. Шляхом об’єднання південної частини східнослов’янських племен навколо Києва на чолі з полянами відбувався процес об’єднання північної частини східнослов’янських племен навколо Новгорода на чолі зі словенами.

Це об’єднання розпочалося у ІХ столітті. У наступні століття Русь стала важливим суб’єктом європейського політичного простору. Підтримувала політичні, економічні та культурні зв’язки з більшістю європейських держав того часу від Візантійської імперії до Французького королівства.

У період Русі розпочалася консолідація слов’янських племен південно-східної Європи в єдиний етнос, почала формуватися українська мова.

Прийняття князем Володимиром у 988 році християнства, поширення писемності на основі кирилиці, кодифікація норм звичаєвого права в першому правовому кодексі «Руській правді» князя Ярослава Мудрого та його спадкоємців – усе це стало фундаментом правової та політичної культури українського народу. Саме Русь заклала основи державницьких традицій українців. Звідси родом герб, грошова одиниця, а, головне, Київ як політичний і культурний центр України.

Русь пройшла типовий шлях ранньосередньовічної держави. Від об’єднання слов’янських племен династією Рюриковичів у ІХ столітті до окремих земель-князівств ХІІ–ХІІІ століть на чолі з представниками цієї ж династії. Київ перестав виконувати роль політичного центру після того, як у 1169 році його спалив Володимиро-Суздальський князь Андрій Боголюбський. Завершила занепад Русі монгольська навала у 1239–1242 років.

Продовжило традиції української державності Галицько-Волинське князівство.

В умовах монгольського загарбання і розпаду державних структур у Подніпров’ї галицько-волинські князі у ХІІІ–ХІV століттях розвинули інститут державності на значній частині українських земель. Тоді вдалося не лише зберегти, а й посилити європейський вектор розвитку, стати частиною спільних зусиль у боротьбі з монгольським нашестям. Виявом цього стало коронування в 1253 році Данила Галицького у Дорогичині короною, присланою Папою Римським Інокентієм ІV. Саме в ті часи на українських землях з’являється традиція міського самоврядування – магдебурзьке право, але повноцінний його розвиток пов’язаний уже з наступною епохою.

У середині XIV століття українські землі увійшли до складу Польського королівства і Великого Князівства Литовського.

Велике Князівство Литовське – одна з найбільших держав тогочасної Європи – стало фактичним продовжувачем традицій Русі. Економічно і культурно руські землі були значно розвиненіші за литовські. Руські еліти сформували обличчя литовської держави. Було засвоєно чимало норм руського права, назви посад, станів, система адміністрацій тощо.

В XVI столітті українці створили новий соціально-політичний феномен – запорозьке козацтво. Виникло козацтво завдяки комплексу економічних, політичних, релігійних, соціальних чинників. Передусім, це – природне прагнення до самозбереження, самоствердження і самореалізації, а також наявність великого масиву вільних земель.

Запорізька Січ як державотворення

Посилення соціально-економічного, політичного і національно-релігійного натиску викликало антифеодальну і національно-визвольну боротьбу українського народу. Найбільш поширеною формою протесту стали масові втечі селян на східні і південно-східні землі. Вони засновували нові поселення, освоювали малозаселені землі і пустища. Такі втікачі називали себе козаками, тобто вільними людьми. Основними районами її стали Канів і Черкаси. На початку XIV століття за дніпровськими порогами виникають невеликі козацькі укріплені містечка – січі, на базі яких утворюється Запорізька Січ, що стала головним вогнищем боротьби народних мас України за свою національну незалежність.

У Запорозькій Січі у середовищі козацької еліти вперше в історії української суспільно-політичної думки чітко сформульовані фундаментальні основи майбутньої національної державної ідеї, головні серед яких – право українського народу на власну державу. Ці принципи були втілені у ранньомодерній українській державі Гетьманщині, створеній внаслідок національно-визвольної революції середини XVII століття на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким. Гетьманщина була життєздатним політичним організмом: мала органи влади, територію, державну організацію, військо, фінансову, податкову та нормативно-правову системи.

Укладання Пилипом Орликом в 1710 році Конституції як договору гетьмана Війська Запорозького зі старшиною та козацтвом – це була одна з перших європейських конституцій нового часу.

Власні погляди на устрій самостійної Української держави він виклав у конституції прав і вільностей Запорізького Війська, яку було затверджено у день обрання Орлика на гетьманство. Цей нормативний акт виходив з визнання природних прав народу чинити опір пригніченню.

Конституція Пилипа Орлика проголошувала незалежність України від Польщі та Москви, ідею козацької соборності і козацької держави, передавала вищу владу в Україні представницькій установі, своєрідному козацькому парламенту, який передбачалося скликати тричі на рік. Він складався з генеральної старшини, представників Запоріжжя і по одному представнику від кожного полку.

Починаючи з кінця XIV століття, масові козацько-селянські повстання в Україні виникають дуже часто, хоча вони терпіли поразки, їх роль в історії українського народу була великою. У ході цієї боротьби розхитувалася феодально-кріпосницька система, зміцнювалося самовизначення українського народу.

Кінець XVI – перша половина XVII століття стали часом пробудження національної свідомості українського народу. Утверджуються почуття нерозривних зв’язків поколінь, історичного обов’язку зберегти духовні здобутки свого народу – культуру, мистецтво, мову, звичаї і все те, без чого неможливе існування нації. У процесі активного розвитку української суспільної думки виникають концепції державно-політичного устрою українських земель, народжується ідея української державності.

Україна 1917-1920 роки

У ході Української революції 1917–1921 років вперше у ХХ сторіччі створили незалежну національну державу.

Від моменту створення у березні 1917 року Центральна Рада намагалася забезпечити демократичні законодавчі підвалини державного будівництва: затвердила принципи судової системи, закон про вибори, сформувала уряд, розпочала формування війська. Ці принципи були реалізовані в Українській Народній Республіці, проголошеній 20 листопада 1917 року.

22 січня 1918 року IV Універсалом Української Центральної Ради відбулося проголошення незалежності та суверенності Української Народної Республіки.

За часів Української Народної Республіки у 1918 році затверджено герб, основним елементом якого був тризуб – герб Володимира Великого (без хреста). Тоді ж пісню Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна» на музику Михайла Вербицького затверджено гімном. Державним прапором став синьо-жовтий стяг.

Українська Держава гетьмана Павла Скоропадського – друге державне утворення часів Української революції, форма якого – гетьманат – походить з козацької епохи.

Верховна влада належала гетьману, який всіляко намагався відродити давні козацькі традиції. Було налагоджено дієздатну адміністративну систему управління, розбудовувалася освіта, наука, державний апарат. Уперше тризуб став атрибутом військової форми.

Від грудня 1918 року на більшості територій відновлено Українську Народну Республіку на чолі з Директорією. Вона ухвалила низку законів, спрямованих на розбудову країни: про державну мову, Українську автокефальну православну церкву. Встановлено грошову одиницю – гривню.

Помітний слід в історії державотворення залишила Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР), яка мала дієву систему органів влади, боєздатне військо – Українську галицьку армію (УГА).

22 січня 1919 року було проголошено Акт злуки УНР і ЗУНР. Подія на законодавчому, територіальному, ментальному рівнях об’єднала Україну та стала підставою для відліку історії соборної України.

Зміни в суспільно-економічному та політичному ладі

Для України 1929–1941 роки стали часом важких випробувань, жахливих злочинів тоталітарної системи проти українського народу.

Форсування індустріалізації, намагання забезпечити надвисокі темпи зростання промисловості призвели до того, що в економіці склалася надзвичайно складна ситуація.

Ще більш значним та згубним було втручання партійних органів у соціально-економічні відносини з метою «соціалістичної» перебудови сільського господарства. Так, суцільна колективізація сільського господарства, яка провадилася насильницькими методами, репресії проти заможного селянства в процесі ліквідації куркульства як класу призвели до глибокої деградації продуктивних сил села і врешті-решт до голоду 1932–1933 років, унаслідок якого в селах і малих містах загинуло близько 5 млн людей.

Тяжких втрат зазнала українська творча інтелігенція. У 1932 році Сталін Й. зажадав «припинення українізації» й учинив справжній погром у середовищі творчої інтелігенції республіки. Багато науковців і митців України зазнало утисків. Більшість їх в 1930–1934 роки і 1937–1938 році загинула в таборах або на засланні.

Від жовтня 1938 року розпочався процес українського державотворення на Закарпатті, що на той момент входило до складу Чехословаччини. Підсумком цих зусиль стало проголошення 15 березня 1939 року незалежності Карпатської України – республіки на чолі з президентом. Державні атрибути вона перейняла від УНР. Державною мовою проголошено українську, затверджено національний синьо-жовтий прапор, гімн – пісню «Ще не вмерла Україна», герб – сполучення крайового герба з національним (тризуб Володимира Великого з хрестом на середньому зубі).

В умовах Другої світової війни 30 червня 1941 року у Львові під час засідання Національних зборів було прийнято Акт відновлення української держави, створено уряд. Акт спирався на традиції УНР і ЗУНР. Слідом за Львовом проголошення Акта відбулося у багатьох містах західної та центральної України.

У липні 1944 року підпільна конференція під захистом відділів УПА створила Українську головну визвольну раду (УГВР). Таким чином, збройна частина українського визвольного руху отримала політичне представництво – зародок державної влади незалежної країни. Діяльність УГВР засвідчила прагнення визвольного руху дотримуватися принципів демократії навіть у найважчих умовах підпільно-партизанської боротьби.

За час існування комуністичної тоталітарної системи ні Голодомор 1932–1933 років, ні масові голоди, ні репресії, Великий терор, економічні та політичні експерименти не змогли викорінити державницькі устремління українців. Наприкінці 80-х років ХХ століття в умовах послаблення командно-адміністративного диктату знову відродився масовий національно-патріотичний рух і постало питання незалежності.

Україна на шляху до незалежності

У житті кожного народу є події, які назавжди визначають характер його буття, місце і роль у світових цивілізаційних процесах. Для України як суверенної держави доленосними стали 90 роки XX століття.

16 липня 1990 року Верховною Радою Української РСР була прийнята Декларація про державний суверенітет України. Від проголошення Державного суверенітету до ствердження цієї події пройшло більше року – 24 серпня 1991 року Верховна Рада України прийняла Акт проголошення незалежності України, історичний документ виняткового значення для долі українського народу.

Завершився багатовіковий період перебування українських земель у складі інших держав. На геополітичній карті світу постала нова самостійна держава – Україна, як результат тисячолітньої боротьби українського народу за право мати свою національну державу, і розпочала свій шлях, як з часом виявилося, нелегкий і тернистий. Від проголошення державного суверенітету України до наших днів пройшло понад 30 років. За цей час введено національну валюту, обрано шістьох президентів, країна пережила нелегкі часи економічних криз, радикальних політичних змін, становлення парламентсько-президентської республіки, і зайняла своє місце на міжнародній арені.

За нинішньої зовнішньополітичної та внутрішньої ситуації в нашій державі, в умовах російської збройної агресії проти України, триває боротьба за незалежність. Українці змушені захищати від російської агресії територіальну цілісність і суверенітет своєї держави. Це боротьба не лише за людей і територію, а й за право бути собою, самим вирішувати як жити і яке майбутнє обирати.

Сильна та вільна українська держава, активне й відповідальне громадянське суспільство та потужні збройні сили – це те, що гарантує всім українцям гідне майбутнє.

Роки незалежності продемонстрували світу, що Україна відбулася як держава, здатна утверджувати демократичні цінності, відстоювати свободу, гідність та розмаїття, захищати свій суверенітет і цілісність. Нам вдалося побудувати толерантне суспільство, в якому знаходять спільну мову та взаємну повагу різні етнічні, релігійні, соціальні групи.

Проте пряме застосування збройної сили російською федерацією проти суверенітету і територіальної цілісності України, яке розпочалося у 2014 році вторгненням і подальшою анексією півострова Крим та війною на сході України, а у 2022 році, після тривалого військового нарощування – повномасштабного вторгнення в Україну, перебіг життя в Україні змінився.

24 лютого 2022 року росія напала на Україну, обстрілюючи прикордонні застави та завдаючи удари з повітря по всіх регіонах України. Одночасно на території України розпочався рух танкових колон і живої сили. Велике скупчення військово-морських сил агресора має місце і в Чорному морі.

Збройні сили України, Національна гвардія, Національна поліція, Территориальная оборона чинять запеклий опір окупантам. Країни Заходу застосовують усе більше санкцій проти росії та підтримують Україну, надаючи допомогу для наближення перемоги. Армія окупантів бомбардує, обстрілює житлові квартали міст, знищує цивільну інфраструктуру, лікарні, школи, історичні пам’ятки і чинить нелюдські звірства на окупованих територіях проти мирних жителів України. Але мужність і патріотизм українських захисників та взаємодія всіх громадян-патріотів дає абсолютну впевненість у перемозі добра над злом.

Україна переможе! Слава героям України!

5 квітня 1710 року. Договори і Постановлення Прав і вольностей Війська Запорозького — конституційний договір гетьмана Війська Запорозького Пилипа Орлика зі старшиною та козацтвом.

1780 р. Найбільш давня за хронологією метрична книга Слов’янської єпархії, що зберігається у Державному архіві Одеської області: актові записи про народження, шлюб і смерть жителів міста Новомиргорода – парафіян Свято-Михайлівської церкви.

ДАОО Україна. Ф. 37. Оп. 4. Спр. 1. Арк. 1-2, 16, 17, 37 ,38.

1799 р. Справа Одеського міського магістрату про схвалення громадою міста посвячення у священики Грецької Свято-Троїцької церкви одеського жителя грека Івана Родеуса.

ДАОО Україна. Ф. 17. Оп. 1. Спр. 80. Арк. 1-2.

1812 р. Лист обер-прокурора Св. Синоду князя Олександра Миколайовича Голіцина архієпископу Катеринославському, Херсонському і Таврійському Іову щодо надання дозволу протоієрею Одеської Єдиновірної Покровської церкви Федору Карасьову займатися на території Бессарабії і Молдавії зверненням розкольників у православ’я і дозвіл на те архієпископа Іова.

ДАОО Україна. Ф. 37. Оп. 1а. Спр. 151, Арк. 1, 2.

1824 р. З метричної книги Соборної Преображенської церкви міста Одеси за 1824 рік: актовий запис № 65 про смерть відставного капітана Запорізького кінного полку Ісидора Білого, на призвісько «Старий», у віці 153-х років.

ДАОО Україна. Ф. 37. Оп. 3. Спр. 288. Арк. 1 – 1зв., 72, 73.

[1846] Записки до історії слов’ян російської церкви з 1094 року по Татищеву: перелік найбільш значущих подій від Святополка до Катерини II (із справи Херсонської духовної консисторії «План обозрения церковной истории ромынов».

ДАОО Україна. Ф. 37. Оп. 1а. Спр. 1003. Арк. 1, 2-2зв., 3, 5-5 зв..

1869 р. Із справи Херсонської духовної консисторії: указ імператора архієпископу Херсонському і Одеському Димитрію про встановлення п’яти стипендій, по 400 крб. кожна, в Імператорському історико-філологічному інституті для вихованців православного духовного відомства.

ДАОО Україна. Ф. 37. Оп. 1. Спр. 2256. Арк. 1-1зв., 2.

1869-1870 рр. Справа Херсонської духовної консисторії про порядок хрещення підкинутих дітей: рапорт благочинного священика богадільні Михайла Зайончевського та роз’яснення консисторії.

ДАОО Україна. Ф. 37. Оп. 1. Спр. 2263. Арк. 1, 2, 3-4.

1871 р. Лист командуючого військами Одеського військового округу П. Коцебу архієпископу Херсонському і Одеському Димитрію про організацію перевезення з Одеси в Афіни тіла архієпископа і Вселенського Константинопольського патріарха Григорія V, що був замучений турками у 1821 р. у Константинополі, вивезений до Одеси і похований того ж року в Одеській Грецькій Свято-Троїцькій церкві.

ДАОО Україна. Ф. 37. Оп. 1. Спр. 2428. Арк. 1-1зв..

1887 р. Акт, укладений і підписаний парафіянами Катаржинської Різдво-Богородицької церкви Тираспольського повіту Херсонської губернії, про вибори членів церковно-парафіяльного опікунства з метою будівництва нової церкви у болгарському поселенні Катаржино.

ДАОО Україна. Ф. 37. Оп. 1. Спр. 3475. Арк. 17-18.

1888 р. Рапорт виконуючого обов’язки благочинного церков Катаржинського округу Тираспольського повіту священика Іоанна Чебалдова архієпископу Херсонському і Одеському Никанору про нагальну необхідність будувати нову церкву у болгарському поселенні Катаржино і організацію для цієї мети церковно – парафіяльного опікунства.

ДАОО Україна. Ф. 37. Оп. 1. Спр. 3475. Арк. 7–7зв.

1905-1907 рр. Про збирання у церквах єпархії пожертв на користь православних Єрусалима і Святої землі.

ДАОО Україна. Ф. 37. Оп. 2б. Спр. 7216. Арк. 1, 10, 13.

1917-1919 рр. Матеріали про самочинні дії селянських земельних комітетів щодо церковного майна під час революційних подій на півдні України.

ДАОО Україна. Ф. 37. Оп. 2б. Спр. 7392. Арк. 1, 4, 21-21зв..

9 січня 1918 р. Закон Української Центральної Ради про національно – персональну автономію України підписаний Головою Української Центральної Ради М. Грушевським.

ДАОО Україна. Ф. 16. Оп. 94. Спр. 98. Арк. 1

29 квітня 1918 р. Грамота П. Скоропадського до всього Українського Народу, якою він оголошує себе гетьманом Усієї України.

ДАОО Україна. Ф. 16. Оп. 94. Спр. 92. Арк. 46

1937 р. З архівно-слідчої справи Олександра Олександровича Рябініна-Скляревського, наукового співробітника Одеського обласного історичного архіву, засудженого до 10-ти років виправно-трудового табору по ст. ст. 54-10, 54-11 УК УРСР за контрреволюційну агітацію.

ДАОО України. Ф. Р-8065. Оп. 2. Спр. 5150. Арк. 5-5 зв., 6, 14, 50, 51.

1991 р. Закон Української Радянської Соціалістичної Республіки «Про заснування поста Президента Української РСР порядок введення в дію Закону «Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін та доповнень до Конституції / Основного Закону / Української РСР»

ДАОО Україна. Ф. Р-8239. Оп.1. Спр. 6. Арк. 25, 27.