В 1965 році Дмитро Павлович вступив до заочної аспірантури при кафедрі нової на новітньої історії Одеського державного університету імені І.І.Мечникова, за два роки – був переведений до очної аспірантури; під керівництвом професора К.Д.Петряєва написав і в листопаді 1969 року успішно захистив в спеціалізованій вченій раді Пермського держуніверситету кандидатську дисертацію на тему «Рабочий класс Англии в начале ХХ века и социальная политика буржуазии (1900-1914)». Підґрунтям роботи стали матеріали одеських бібліотек і документи з московських архівів. Ще до захисту дисертації, молодого вченого було призначено на посаду старшого викладача ОДУ імені І.І.Мечникова.

В 1970-1971 роках він навчався на спеціальному факультеті Московського інституту іноземних мов (нині – Московський лінгвістичний університет), де готувався до закордонного відрядження і поглиблено вивчив французьку мову. В 1972-1976 роках працював професором Вищого педагогічного інституту (Ecole Normale Superieure) в місті Бамако (Республіка Малі), де викладав всесвітню історію. Одночасно почав наукові дослідження з африканістики, які стали основою для докторської дисертації.

Після повернення з Африки, в 1976 році Дмитро Павлович був обраний завідуючим кафедри нової та новітньої історії ОДУ імені І.І. Мечникова; на цій посаді він працював 10 років, був ініціатором Міжнародної наукової конференції з проблем міжнародного робітничого руху (1977), наукових читань пам’яті професора К.П.Добролюбського (1985).

В 1979-1980 роках вчений продовжив свою фахову підготовку в Центрі африканських досліджень Сорбони в Парижі та у вищих навчальних закладах Бордо і Марселя; в Коллеж де Франс відвідував лекції видатних науковців сучасності – етнолога К. Леві-Стросса та історика Е. Леруа-Ладюрі. У Франції він працював в Національній бібліотеці, Національному архіві та Архіві колоніальних країн; також став одним з перших радянських дослідників Архіву ЮНЕСКО. Пізніше двічі проходив стажування в Московському державному університеті імені М.В.Ломоносова (1987, 1992).

У 1985 році в спеціалізованій раді Інституту сходознавства Академії наук СРСР (Москва), Дмитро Павлович Урсу захистив докторську дисертацію на тему «Современная историография стран Тропической Африки (1960-1980)» (науковий консультант – академік Д.А.Ольдерогге). На сторінках роботи вчений показав науково-інформаційні, соціополітичні і культурні передумови виникнення національної історичної науки африканців, як оригінального синтезу традиційної усної історії та сучасної методології, її типологічну схожість з подібним явищем у народів, позбавлених державності (польського, чеського, ірландського, індійського), відкрив стадіальність її еволюції та визначив основні етапи розвитку. Він вперше обґрунтував теорію інфраструктури історії як науки і його праця, як зазначали офіційні опоненти, не мала рівних в світовій африканістиці як по охвату матеріалу, так и по глибині та креативності висновків. Опублікована на основі дисертації однойменна монографія (Москва, 1983) отримала премію на Всесоюзному конкурсі наукових робот і позитивні рецензії в провідних історичних журналах СРСР («Вопросы истории», «Український історичний журнал»), а також в наукових виданнях Румунії (“Revue Roumaine d’ Etudes Internationales”) та Чехословакії (“Historicky casopis”).

В 1986 році Дмитру Павловичу було присвоєно учене звання професора. З цього року, майже два десятиріччя він працював в Криму: до 1997 року – на посаді завідуючого кафедрою нової та новітньої історії Симферопольського державного університету імені М.В.Фрунзе (Таврійського національного університету імені В.І.Вернадського, з 1999), потім – завідуючим кафедри Сходознавства та міжнародних відношень Міжнародного Таврійського еколого-політологічного університету. В 2005 році Дмитро Павлович повернувся до своєї Alma Mater, де ще десять років був професором кафедри нової та новітньої історії.

Дмитру Павловичу були притаманні різноманітні наукові інтереси і широкий діапазон досліджень, його науковий доробок складає 9 монографій та 325 публікацій у престижних академічних виданнях «История и историки», «Источниковедение отечественной истории», у провідних журналах «Вопросы истории», «Новая и новейшая история», «Народы Азии и Африки», «Азия и Африка сегодня», «Советские архивы», «Советская этнография», «Український історичний журнал» та ін., на сторінках наукових видань Азербайджану, Естонії, Малі, Мексики, Молдови, Німеччини, Росії, Туреччини, Франції. Почавши свою наукову діяльність як англознавець, вчений потім зацікавився африканістикою; перебуваючи в Криму, почав розробляти історію вітчизняного сходознавства, розвитку культури кримських татар, повернув до життя багато імен забутих або репресованих діячів культури вчених-сходознавців. Одним з перших в СРСР досліджував методологічні проблеми усної історії, застосування кількісних методів в історіографії. Професор підготував вісім кандидатів наук, був науковим консультантом трьох докторських дисертацій.

Вчений виступав с доповідями на багатьох міжнародних форумах, в тому числі на ІІ Міжнародній конференції з усних джерел африканської історії (Бамако, 1976), XV Міжнародному конгресі історичних наук (Бухарест, 1980), V Симпозіумі істориків-африканістів (Братислава, 1983) ІХ Міжнародному конгресі з ефіопських досліджень (Москва, 1988), Конференція ЮНЕСКО «Розвиток науки в неєвропейських країнах» (Париж, 1994), Симпозіумі «Україна-НАТО» (Брюссель, 2001).

Д.П.Урсу був членом Наукової ради з проблем Африки Академії Наук СРСР (1977); віце-президентом Російської асоціації усної історії, віце-президентом Українського біографічного товариства, членом спеціалізованих вчених рад в Інституті сходознавства Національної академії наук України, в Дніпропетровському, Запорізькому та Одеському університетах; членом редколегій журналів «Культура народів Причорномор’я», «Библиотечное дело и краеведение», «Тасиль» («Освіта») тощо.