Пам’яті Дмитра Павловича Урсу: меморіальна виставка документів з особового фонду

15 лютого 2017 року пішов із життя видатний вчений, професор Дмитро Павлович УрсуБагато років він присвятив дослідженню документів Державного архіву Одеської області, був справжнім другом архіву, в якому тепер зберігається його особовий фонд. Багато хто з одеських архівістів знав його ще зі свого студентства, інші познайомилися з ним під час візитів професора до архіву і роботи в читальному залі, участі у наукових конференціях та методичних заняттях. Для всіх нас він завжди був знаючим і авторитетним спеціалістом, безвідмовним консультантом і наставником, взірцем порядної, відданої науці людини і добрим старшим товаришем. Світла пам’ять про нього назавжди залишиться в наших серцях. Споминаючи про Дмитра Павловича, пропонуємо переглянути меморіальну виставку документів з його особового фонду.

Біографія



Дмитро Павлович Урсу народився 10 жовтня 1936 року в місті Яси (тоді Королівство Румунія; сучасна Республіка Молдова). Він відзначав своє народження саме в цей день, але в останні роки життя знайшов документальне підтвердження (запис про хрещення в метричній книзі) іншої дати, – 22 травня 1935 року, на що вказав у своїй останній книзі. Там само він зазначив, що за відсутності свідоцтва, раніш місцем його народження вважалися інші населені пункти – рідне село батька, Кондратешти; згодом – село Корнова, звідки походила мати, та де він мешкав у дитинстві.

Майбутній вчений народився в родині сільських вчителів: батько, Павло Овдійович Урсу, походив з сім’ї вільних селян; мати, Надія Юстинівна Урсу (Михайлович) – зі старовинного роду православних священників, була всебічно освіченою людиною, закінчила Яський університет. Павло Овдійович загинув в липні 1941 року при нез’ясованих обставинах (ймовірно був розстріляний німецькими фельджандармами за співробітництво з радянською владою). Залишившись вдовою з двома малолітніми дітьми, Надія Юстинівна віддала старшого сина Дмитра на виховання бездітному брату чоловіка Георгію, який проживав у місті Бєльці. Тут Дмитро в 1942 році пішов до першого класу румунської школи.

На фото (зліва направо):
Дмитро у дитинстві; його мати, Надія Юстинівна; дядько, священнослужитель Пауль Міхаіл;
двоюрідна сестра, румунська вчена-мовознавець Замфіра Міхаіл; брат, Костянтин Урсу

Деякий час юнак був безпритульний, з 1945 року виховувався в дитячому будинку села Кузьмін Каменського району тодішньої Молдавської РСР; в 1948 році він втік звідси, мандрував і жебракував з іншими безпритульними дітьми по населених пунктах Молдови, України та Росії. З осені того ж року знаходився у Каменомістській дитячій трудовій виховальній колонії (Краснодарський край, Росія), де вчився у школі та працював по чотири години кожен день на меблевій фабриці.

Фотографії 1948-1951 рр., Краснодарський край, Майкоп.
На фото в центрі – Дмитро Урсу, 1951 р.

Після закінчення сьомого класу, для нього, як відмінника в навчанні та передовика на виробництві, зробили виключення – замість подальшого перебування у школі фабрично-заводського навчання, йому надали можливість здобути повну середню освіту в Майкопі. У 1941-1942 роках в цьому місті знаходився евакуйований з Одеси державний університет, в якому навчалася вчителька Дмитра, Софія Степанівна Дрьоміна. Вона йому багато розповідала про своїх улюблених викладачів, тому влітку він подав документи саме до Одеського університету. Після складання усіх іспитів на «відмінно», юнак був зарахований на перший курс історичного факультету.

Час навчання на історичному факультеті ОГУ імені І.І.Мечникова: 1953-1957 рр.
На фото вгорі (послідовно): студент Дмитро Урсу, 1 курс, 1953; 3 курс, 1955; 5 курс, 1957; фото у військовій формі – 1957; випускник, 1957 р.

Фото внизу: Дмитро Урсу з однокурсниками, 1955; будівля гуманітарних факультетів ОГУ (сучасний корпус Наукової бібліотеки ОНУ, вул. Преображенська, 24); дружня компанія того часу


Дмитро Урсу навчався у видатних вчених – П.О.Каришковського й М.Ф.Болтенка, К.Д.Петряєва та І.В.Зав’ялової; під керівництвом доцента І.Д.Головка захистив дипломну роботу на тему з історії національно-визвольного руху в Індії після Першої світової війни. В 1956 році він добровольцем поїхав на цілинні землі в Північному Казахстані; в 1957 році знаходився на військовій службі у 28-й Харківській гвардійській стрілецькій дивізії. Після закінчення університету, педагогічну діяльність Дмитро Павлович розпочав у 1958 році: працював вчителем історії, згодом – директором школи в Херсонській області.

В 1965 році Дмитро Павлович вступив до заочної аспірантури при кафедрі нової на новітньої історії Одеського державного університету імені І.І.Мечникова, за два роки – був переведений до очної аспірантури; під керівництвом професора К.Д.Петряєва написав і в листопаді 1969 року успішно захистив в спеціалізованій вченій раді Пермського держуніверситету кандидатську дисертацію на тему «Рабочий класс Англии в начале ХХ века и социальная политика буржуазии (1900-1914)». Підґрунтям роботи стали матеріали одеських бібліотек і документи з московських архівів. Ще до захисту дисертації, молодого вченого було призначено на посаду старшого викладача ОДУ імені І.І.Мечникова.

В 1970-1971 роках він навчався на спеціальному факультеті Московського інституту іноземних мов (нині – Московський лінгвістичний університет), де готувався до закордонного відрядження і поглиблено вивчив французьку мову. В 1972-1976 роках працював професором Вищого педагогічного інституту (Ecole Normale Superieure) в місті Бамако (Республіка Малі), де викладав всесвітню історію. Одночасно почав наукові дослідження з африканістики, які стали основою для докторської дисертації.

Після повернення з Африки, в 1976 році Дмитро Павлович був обраний завідуючим кафедри нової та новітньої історії ОДУ імені І.І. Мечникова; на цій посаді він працював 10 років, був ініціатором Міжнародної наукової конференції з проблем міжнародного робітничого руху (1977), наукових читань пам’яті професора К.П.Добролюбського (1985).

В 1979-1980 роках вчений продовжив свою фахову підготовку в Центрі африканських досліджень Сорбони в Парижі та у вищих навчальних закладах Бордо і Марселя; в Коллеж де Франс відвідував лекції видатних науковців сучасності – етнолога К. Леві-Стросса та історика Е. Леруа-Ладюрі. У Франції він працював в Національній бібліотеці, Національному архіві та Архіві колоніальних країн; також став одним з перших радянських дослідників Архіву ЮНЕСКО. Пізніше двічі проходив стажування в Московському державному університеті імені М.В.Ломоносова (1987, 1992).

У 1985 році в спеціалізованій раді Інституту сходознавства Академії наук СРСР (Москва), Дмитро Павлович Урсу захистив докторську дисертацію на тему «Современная историография стран Тропической Африки (1960-1980)» (науковий консультант – академік Д.А.Ольдерогге). На сторінках роботи вчений показав науково-інформаційні, соціополітичні і культурні передумови виникнення національної історичної науки африканців, як оригінального синтезу традиційної усної історії та сучасної методології, її типологічну схожість з подібним явищем у народів, позбавлених державності (польського, чеського, ірландського, індійського), відкрив стадіальність її еволюції та визначив основні етапи розвитку. Він вперше обґрунтував теорію інфраструктури історії як науки і його праця, як зазначали офіційні опоненти, не мала рівних в світовій африканістиці як по охвату матеріалу, так и по глибині та креативності висновків. Опублікована на основі дисертації однойменна монографія (Москва, 1983) отримала премію на Всесоюзному конкурсі наукових робот і позитивні рецензії в провідних історичних журналах СРСР («Вопросы истории», «Український історичний журнал»), а також в наукових виданнях Румунії (“Revue Roumaine d’ Etudes Internationales”) та Чехословакії (“Historicky casopis”).

В 1986 році Дмитру Павловичу було присвоєно учене звання професора. З цього року, майже два десятиріччя він працював в Криму: до 1997 року – на посаді завідуючого кафедрою нової та новітньої історії Симферопольського державного університету імені М.В.Фрунзе (Таврійського національного університету імені В.І.Вернадського, з 1999), потім – завідуючим кафедри Сходознавства та міжнародних відношень Міжнародного Таврійського еколого-політологічного університету. В 2005 році Дмитро Павлович повернувся до своєї Alma Mater, де ще десять років був професором кафедри нової та новітньої історії.

Дмитру Павловичу були притаманні різноманітні наукові інтереси і широкий діапазон досліджень, його науковий доробок складає 9 монографій та 325 публікацій у престижних академічних виданнях «История и историки», «Источниковедение отечественной истории», у провідних журналах «Вопросы истории», «Новая и новейшая история», «Народы Азии и Африки», «Азия и Африка сегодня», «Советские архивы», «Советская этнография», «Український історичний журнал» та ін., на сторінках наукових видань Азербайджану, Естонії, Малі, Мексики, Молдови, Німеччини, Росії, Туреччини, Франції. Почавши свою наукову діяльність як англознавець, вчений потім зацікавився африканістикою; перебуваючи в Криму, почав розробляти історію вітчизняного сходознавства, розвитку культури кримських татар, повернув до життя багато імен забутих або репресованих діячів культури вчених-сходознавців. Одним з перших в СРСР досліджував методологічні проблеми усної історії, застосування кількісних методів в історіографії. Професор підготував вісім кандидатів наук, був науковим консультантом трьох докторських дисертацій.

Вчений виступав с доповідями на багатьох міжнародних форумах, в тому числі на ІІ Міжнародній конференції з усних джерел африканської історії (Бамако, 1976), XV Міжнародному конгресі історичних наук (Бухарест, 1980), V Симпозіумі істориків-африканістів (Братислава, 1983) ІХ Міжнародному конгресі з ефіопських досліджень (Москва, 1988), Конференція ЮНЕСКО «Розвиток науки в неєвропейських країнах» (Париж, 1994), Симпозіумі «Україна-НАТО» (Брюссель, 2001).

Д.П.Урсу був членом Наукової ради з проблем Африки Академії Наук СРСР (1977); віце-президентом Російської асоціації усної історії, віце-президентом Українського біографічного товариства, членом спеціалізованих вчених рад в Інституті сходознавства Національної академії наук України, в Дніпропетровському, Запорізькому та Одеському університетах; членом редколегій журналів «Культура народів Причорномор’я», «Библиотечное дело и краеведение», «Тасиль» («Освіта») тощо.




Особливо слід відзначити любов Дмитра Павловича до архівної справи: багато років вчений присвятив дослідженню документальних матеріалів в архівних установах Одеси, Сімферополя, Києва, Москви, Санкт-Петербурга, в архівах Малі та Франції. В 2014 році професор Д.П.Урсу став фондоутворювачем Державного архіву Одеської області, коли надав до архіву документи за період 1943-2014 років. Наступного року ці матеріали були описані, та було складено опис №1 на 143 справи.

Біографічні матеріали

До опису №1 фонду № 8275 «Урсу Дмитро Павлович» включені біографічні матеріали: біографія, бібліографія наукових робіт; квитки, свідоцтва та посвідчення: студентський квиток, читацькі квитки, перепустки, посвідчення та квитки різних установ, організацій та спілок; документи Д.П. Урсу про освіту: диплом Одеського державного університету імені І.І. Мечникова; дипломи кандидата і доктора історичних наук, атестат професора (копії); сімейні документи на румунській мові. Матеріали службової діяльності: звіти про роботу кафедри нової та новітньої історії Симферопольського державного університету імені М.В. Фрунзе та Одеського державного (національного) університету імені І.І. Мечникова, протоколи засідань кафедри; матеріали про зарубіжні відрядження. Матеріали наукової діяльності: автореферати дисертацій Д.П. Урсу; рукописи, машинописи та матеріали до статей; програми наукових конференцій; автореферати кандидатських і докторських дисертацій авторів, у яких Д.П. Урсу був керівником або опонентом, відгуки на докторські і кандидатські дисертації. Публікації Д.П.Урсуз нової та новітньої історії, джерелознавства, африканістики, сходознавства; мемуари. Листування: сімейне і особисте; вітальні листівки та почесні грамоти. Матеріали про Д.П.Урсу:відомості про документи Д.П.Урсу, що зберігаються в архівах; журнали до ювілеїв; газети і журнали зі статтями про нього. Також у фонді відклалися матеріали про інших осіб, архів газетних вирізок, примірники видань тощо.